Запитання «які є частини мови» здається простим, доки не потрібно визначити частину мови конкретного слова в реченні. Тихо в «надворі тихо» і тихо в «говорить тихо» — це різні частини мови, хоча виглядають однаково. Читаючий схожий на прикметник, але розбирається інакше. Саме через такі випадки механічне завчення списку не працює: потрібно розуміти, за якими ознаками слово потрапляє до тієї чи іншої групи.
У цій статті частини мови подано як систему: спочатку загальна таблиця з питаннями й прикладами, далі детальніше про кожну групу, типові плутанини та короткий алгоритм визначення. Матеріал стане в пригоді школярам перед контрольною, студентам, батькам, які допомагають із домашніми завданнями, і всім, хто хоче впевнено користуватися правописом української мови.
Що таке частина мови і за якими ознаками слова об’єднують у групи
Частина мови — це лексико-граматична категорія слів, які об’єднує спільність трьох ознак:
- загальне граматичне значення — на що слово вказує: предмет, ознаку, дію, кількість;
- морфологічні ознаки — як слово змінюється: відмінюється, відмінюється за родами, має час і особу чи взагалі не змінюється;
- синтаксична роль — яким членом речення слово виступає найчастіше.
Наприклад, слова стіл, книжка, дитина, місто позначають предмети, відповідають на питання «хто? що?», відмінюються за відмінками й числами, а в реченні переважно є підметом або додатком. Це іменник. Слова читати, писати, думати позначають дію, мають час, особу, спосіб — це дієслово.
Частина мови визначається не формою слова в одному конкретному реченні, а його граматичними властивостями загалом. Тому важливе правило: одне й те саме звучання може належати різним частинам мови, і визначати його треба в контексті речення. До цього ще повернемося в розділі про типові плутанини.
Таблиця частин мови української мови з питаннями та прикладами
Традиційна граматика поділяє частини мови на самостійні, службові та спеціальні групи. Самостійні мають самостійне лексичне значення, називають предмети, ознаки, дії й виконують самостійну синтаксичну роль. Службові не називають нічого, а виражають відношення між словами чи надають висловлюванню відтінків. До спеціальних груп належать вигуки й звуконаслідувальні слова.
| Частина мови | Питання | Що позначає | Приклади |
|---|---|---|---|
| Іменник | хто? що? | предмет, явище, особу | ліс, учень, радість |
| Прикметник | який? яка? яке? які? чий? | ознаку предмета | гарний, синій, мамин |
| Числівник | скільки? котрий? | кількість або порядок | три, сімнадцятий |
| Займенник | хто? що? який? скільки? | вказує на предмет, ознаку, не називаючи їх | я, він, той, кожен |
| Дієслово | що робити? що зробити? що робить? | дію або стан | бігти, читає, спить |
| Прислівник | як? де? коли? чому? | ознаку дії або іншої ознаки | швидко, вчора, тут |
| Дієприкметник | який? (що робить? що зробив?) | ознаку за дією | читаючий, написаний |
| Дієприслівник | що роблячи? що зробивши? | додаткову дію | йдучи, прочитавши |
| Прийменник | — (вживається з відмінками) | відношення між словами | у, на, через, для |
| Сполучник | — | зв’язок між словами чи реченнями | і, та, але, щоб |
| Частка | — | відтінки значення, формотворчість | не, ні, хіба, -бо |
| Вигук | — | емоції, волевиявлення | ой, агов, ура |
Цю таблицю зручно використовувати як довідник: спочатку ставите до слова питання, потім перевіряєте, як воно змінюється, і лише тоді визначаєте частину мови. Питання — це підказка, а не остаточний доказ, бо різні частини мови можуть відповідати на схожі питання.
Самостійні частини мови
Іменник
Іменник називає предмет у широкому розумінні: не лише річ, а й особу, явище, дію як поняття, відвернуті поняття. Має рід (чоловічий, жіночий, середній), число, відмінюється за відмінками. У реченні найчастіше виступає підметом або додатком.
Приклади: горобець — хто? істота, чоловічий рід; горобці — множина; горобця — родовий відмінок. Смуток — відвернуте поняття, але формально поводиться як іменник, тому й належить до цієї частини мови.
Прикметник
Прикметник позначає ознаку предмета й узгоджується з іменником у роді, числі та відмінку: гарний сад, гарна книжка, гарне місто, гарні люди. Саме узгодження — головна перевірка: якщо слово змінює закінчення разом з іменником, це прикметник.
За значенням прикметники поділяють на якісні (теплий, сміливий — ознака може мати ступені: тепліший, найтепліший), відносні (шкільний, залізний) та присвійні (мамин, братів).
Числівник
Числівник позначає кількість або порядок предметів. Кількісні відповідають на питання «скільки?» — два, п’ятнадцять, сто; порядкові — «котрий?» — третій, двадцятий. Порядкові числівники за формою поводяться як прикметники й відмінюються за родами та відмінками: третього дня, третій годині.
Займенник
Займенник не називає предмет чи ознаку, а лише вказує на них. Його значення з’ясовується з контексту: він прийшов — хто саме, зрозуміло з попереднього речення. Розряди: особові (я, ти, ми), зворотний (себе), присвійні (мій, твій), указівні (той, цей), питальні (хто, що, який), означальні (кожен, усі), неозначені (хтось, щось), заперечні (ніхто, ніщо).
Типова помилка — плутати займенник із прикметником. Порівняйте: цей будинок (займенник, указує) і цегляний будинок (прикметник, називає ознаку). Прикметник повідомляє щось нове про предмет, а займенник — ні.
Дієслово
Дієслово позначає дію або стан: працювати, сидіти, спати. Має вид (недоконаний — читати, доконаний — прочитати), спосіб, час, особу, число. У реченні найчастіше є присудком.
Початкова форма дієслова — інфінітив, на який ставлять питання «що робити? що зробити?». Особові форми мають закінчення особи: читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають.
Прислівник
Прислівник — незмінна частина мови, що позначає ознаку дії (говорить голосно), ознаку іншої ознаки (дуже гарний) або обставину (прийшов учора, стоїть тут). Не має закінчення й не змінюється — це його головне розпізнавальне правило.
Тут виникає найчастіша плутанина: прислівник і форма прикметника середнього роду виглядають однаково — гарно, тихо, цікаво. Розрізнити їх допомагає контекст:
Приклад прислівника: Він гарно співає (як співає? — ознака дії).
Приклад прикметника: Гарно сьогодні на вулиці — тут слово позначає стан і є категорією стану, а не прислівником у традиційному розумінні.
Приклад прикметника-відмінка: гарне поле — узгоджується з іменником.
Дієприкметник і дієприслівник
Дієприкметник поєднує ознаки дієслова та прикметника: позначає ознаку предмета за дією. Активні: читаючий (хлопець, що читає), працюючий; пасивні: прочитана (книжка), написаний (лист). Як і прикметник, узгоджується з іменником.
Дієприслівник поєднує ознаки дієслова та прислівника: позначає додаткову дію, не змінюється. Недоконаного виду: йдучи, читаючи; доконаного: прочитавши, написавши. У реченні дієприслівник — обставина.
Службові частини мови
Службові слова не відповідають на питання й не бувають членами речення — вони обслуговують самостійні слова. Це головна відмінність, за якою їх легко впізнати.
Прийменник
Прийменник виражає відношення між словами й вживається лише з певними відмінками: у кімнаті (місцевий), з другом (орудний), без води (родовий). Відношення бувають просторові (на, над, під), часові (після, протягом), причинні (через, із-за), цільові (для, заради).
Не плутайте прийменник із приставкою: прийменник стоїть перед словом і пишеться окремо, приставка є частиною слова. Між прийменником і іменником можна вставити інше слово: у (великій) кімнаті; у слово побудувати приставку «по-» вийняти не можна.
Сполучник
Сполучник зв’язує однорідні члени або частини складного речення. Сурядні: і, та, а, але, або (купив хліб і молоко); підрядні: що, щоб, бо, коли, якщо (сказав, що прийде). Підрядний сполучник вказує на залежність частин: головне речення ставить питання до підрядного.
Частка
Частки надають словам чи реченням додаткових відтінків або беруть участь у творенні форм: заперечні (не, ні), питальні (хіба, невже), указівні (ось, оно), підсилювальні (навіть, ж, же), формотворчі (би, б — для умовного способу дієслова: читав би).
Частки не, ні пишуться окремо з більшістю частин мови, але не- зливається, коли слово без неї не вживається (негода) або його можна замінити синонімом (незручний — незграбний).
Вигуки та звуконаслідувальні слова
Вигуки виражають емоції, не називаючи їх: ой, ах, ех, ура, агов. Вони не пов’язані граматично з іншими словами й не є членами речення. За походженням бувають первинні (ох) і похідні (боже, мамо). За значенням — емоційні (ой як гарно!) і спонукальні (гей, агов, цить).
Звуконаслідування відтворюють звуки природи, тварин, предметів: гав-гав, дзинь-дзинь, ку-ку, тр-р-р. За своїми властивостями вони близькі до вигуків, тому шкільні програми часто об’єднують обидві групи.
Типові плутанини: одна форма — різні частини мови
Найскладніше у визначенні частини мови — омонімічні форми. Таблиця нижче показує найпоширеніші випадки, де учні помиляються.
| Форма | Частина мови | Контекст | Пояснення |
|---|---|---|---|
| пече | іменник | Хліб пече пекарня | що? — дія як поняття, відмінюється |
| пече | дієслово | Мама пече хліб | що робить? — особова форма, присудок |
| тихо | прислівник | Він тихо говорить | як говорить? — ознака дії |
| тихо | іменник (за значенням стану — категорія стану) | На душі тихо | позначає стан, у шкільному розборі — категорія стану |
| як | сполучник | Знаю, як це зробити | зв’язує частини речення |
| як | частка | Як же гарно! | надає відтінку, не є членом речення |
| що | займенник | Що трапилося? | питальне слово, член речення (підмет) |
| що | сполучник | Кажуть, що трапилося лихо | зв’язує частини, можна опустити без втрати граматичності |
Спосіб перевірки простий: якщо слово відповідає на питання і є членом речення — воно самостійне; якщо лише зв’язує чи додає відтінок — службове. Підрядний сполучник що можна вилучити, і речення залишиться зрозумілим; займенник що вилучити не можна.
Як визначити частину мови: короткий алгоритм
Під час морфологічного розбору дійте у такій послідовності:
- Визначте, чи слово називає щось самостійно (предмет, ознаку, дію) — тоді це самостійна частина мови. Якщо воно лише зв’язує слова або додає відтінок — службова.
- Поставте питання від слова, яке пояснює, або до самого слова.
- Перевірте змінюваність: відмінюється — іменник, прикметник чи числівник; дієтвориться за особами й часами — дієслово; не змінюється — прислівник, дієприслівник або службове слово.
- Перевірте синтаксичну роль: член речення чи ні.
- Якщо форма омонімічна (як пече, тихо, що), визначайте частину мови за контекстом речення, а не за звучанням.
Цей алгоритм покладається на три ознаки з першого розділу — значення, морфологію, синтаксис. Коли всі три збігаються, помилитися майже неможливо.
Часті запитання
Скільки всього частин мови в українській мові? Залежить від класифікації. За традиційною шкільною — десять: шість повнозначних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службові (прийменник, сполучник, частка) і вигук. Сучасні граматики додають дієприкметник, дієприслівник і категорію стану, доводячи кількість до дванадцяти-тринадцяти. Для контрольної дотримуйтеся класифікації вашого підручника.
Чи є дієприкметник прикметником? Ні, хоча вони дуже схожі за формою. Дієприкметник зберігає дієсловні ознаки: вид, час, керування (читаючий книжку хлопець — керує іменником у знахідному відмінку). Прикметник таких ознак не має.
Як розрізнити прислівник і категорію стану? Прислівник означає ознаку дії й залежить від дієслова (говорить весело). Слова категорії стану позначають стан природи, середовища чи людини і вживаються в безособових реченнях: надворі холодно, мені сумно. Перевірка: чи можна додати особу-виконавця дії — якщо ні, це категорія стану.
Чи вживаються службові слова самостійно, поза реченням? Як правило, ні. Але у відповідях вони можуть становити ціле висловлювання: «Ти прийдеш? — Може». Формально частка тут заміщує все речення, що не скасовує її службової природи.
Перед контрольною: що варто повторити насамперед
Якщо часу обмаль, зосередьтеся не на завченні всіх визначень, а на трьох практичних пунктах. По-перше, вивчіть питання всіх частин мови разом із прикладами — це таблиця на початку статті. По-друге, відпрацюйте омонімічні форми: саме на них будують хитрі завдання. По-третє, запам’ятайте головну відмінність самостійних і службових слів — здатність бути членом речення. Ці три опори закривають більшу частину типових помилок у морфологічному розборі.
